четвер, 5 березня 2015 р.

Теорія розбитих вікон


Автор тексту: Айрат Галіулін
-----
У 1980-х роках Нью-Йорк був пеклом. Там відбувалося понад 1500 тяжких злочинів ЩОДНЯ. 6-7 вбивств на добу. Вночі по вулицях ходити було небезпечно, а в метро ризиковано їздити навіть удень. Грабіжники і жебраки в підземці були звичайною справою. Брудні та сирі платформи ледь освітлювалися. У вагонах було холодно, під ногами валялося сміття, стіни і стеля суцільно вкриті графіті.
Ось що розповідали про нью-йоркській підземці:
«Вистоявши нескінченну чергу за жетоном, я спробував опустити його в турнікет, але виявив, що монетоприймач зіпсований. Поруч стояв якийсь волоцюга: поламавши турнікет, тепер він вимагав, щоб пасажири віддавали жетони особисто йому. Один з його дружків нахилився до монетоприймача і витягав зубами застряглі жетони, покриваючи все слиною. Пасажири були занадто налякані, щоб сперечатися з цими хлопцями: «На, бери цей чортів жетон, яка мені різниця!» Більшість людей минали турнікети безкоштовно. Це була транспортна версія Дантового пекла».
Місто було в лещатах самої лютої епідемії злочинності у своїй історії.
Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилася на 2/3, а число тяжких злочинів - наполовину. До кінця десятиліття в метрополітені вчинялося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон.
Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран?
Його назва - «Теорія розбитих вікон». Про нього у книзі «Переломний момент» розповів канадський соціолог Малкольм Гладуел:
«Розбиті вікна» - це дітище криміналістів Вілсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність - це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклене, то люди, які проходять повз, вирішують, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і відчуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал, що закликає до більш серйозних злочинів».
Гладуел займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або через неправильне виховання. На неї насамперед впливає те, що вона бачить навколо. Контекст.
Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на рулі велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати - скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, була ідеально чистою. Листівки кинули на землю 33% велосипедистів.
Потім експеримент повторили, попередньо розмальовану стіну беззмістовними малюнками. Насмітили вже 69% велосипедистів.
Але повернімося до Нью-Йорка в епоху дикої злочинності. У середині 1980-х в нью-йоркському метрополітені помінялося керівництво. Новий директор Девід Ган почав роботу з ... боротьби проти графіті. Не можна сказати, що вся міська громадськість зраділа ідеї. «Хлопець, займися серйозними питаннями - технічними проблемами, пожежною безпекою, злочинністю ... Не витрачай наші гроші на дурниці!» Але Ганн був наполегливий:
«Графіті - це символ краху системи. Якщо починати процес перебудови організації, то першою повинна стати перемога над графіті. Не вигравши цієї битви, ніякі реформи не відбудуться. Ми готові впровадити нові поїзди вартістю в 10 млн. доларів кожен, але якщо ми не захистимо їх від вандалізму - відомо, що вийде. Вони протримаються один день, а потім їх спотворять».
І Ганн дав команду очищати вагони. Маршрут за маршрутом. Склад за складом. Кожен чортів вагон, кожен божий день. «Для нас це було як релігійне дійство», - розповідав він пізніше.
Наприкінці маршрутів встановили мийні пункти. Якщо вагон приходив з графіті на стінах, малюнки змивалися під час розвороту, в іншому випадку вагон взагалі виводили з експлуатації. Брудні вагони, з яких ще не змили графіті, ні в якому разі не змішувалися з чистими. Ганн доносив до вандалів чітке послання.
«У нас було депо в Гарлемі, де вагони стояли вночі, - розповідав він. - У першу ж ніч з'явилися тінейджери і заляпали стіни вагонів білою фарбою. На наступну ніч, коли фарба висохла, вони прийшли і обвели контури, а через добу все це розфарбовували. Тобто вони трудилися 3 ночі. Ми чекали, коли вони закінчать свою «роботу». Потім ми взяли валики і все зафарбували. Хлопці засмутилися до сліз, але все було зафарбовано знизу доверху. Це був наш меседж для них: «Хочете витратити 3 ночі на те, щоб спотворити поїзд? Давайте. Але цього ніхто не побачить»...
У 1990-му році на посаду начальника транспортної поліції був найнятий Вільям Браттон. Замість того, щоб зайнятися серйозною справою - тяжкими злочинами, він впритул взявся за... безквиткових пасажирів. Чому?
Новий начальник поліції вірив - як і проблема графіті, величезне число «зайців» могло бути сигналом, показником відсутності порядку. І це заохочувало вчинення більш тяжких злочинів. У той час 170 тисяч пасажирів пробиралися в метро безкоштовно. Підлітки просто перестрибували через турнікети або проривалися силою. І якщо 2 або 3 людини обманювали систему, оточуючі (які в інших обставинах не стали б порушувати закон) приєднувалися до них. Вони вирішували, що якщо хтось не платить, вони теж не будуть. Проблема росла як снігова лавина.
Що зробив Браттон? Він виставив біля турнікетів по 10 переодягнених поліцейських. Вони вихоплювали «зайців» по одному, надягали на них наручники і вибудовували в ланцюжок на платформі. Там "зайці" стояли, поки не завершувалося "велике полювання". Після цього їх проводжали в поліцейський автобус, де обшукували, знімали відбитки пальців і пробивали по базі даних. У багатьох при собі виявляли зброю. У інших виявилися проблеми з законом.
«Для копів це стало справжнім Ельдорадо, - розповідав Браттон. - Кожне затримання було схоже на пакет з поп-корном, в якому лежить сюрприз. Що за іграшка мені зараз попадеться? Пістолет? Ніж? Є дозвіл? Ого, та за тобою вбивство! Досить швидко погані хлопці порозумнішали, стали залишати зброю вдома і оплачувати проїзд».
У 1994 році мером Нью-Йорка обраний Рудольф Джуліані. Він забрав Браттон з транспортного управління і призначив шефом поліції міста. До речі, у Вікіпедії написано, що саме Джуліані вперше застосував Теорію розбитих вікон. Тепер ми знаємо, що це не так. Тим не менш, заслуга мера безсумнівна - він дав команду розвинути стратегію в масштабах всього Нью-Йорка.
Поліція зайняла принципово жорстку позицію щодо дрібних правопорушників. Заарештовувала кожного, хто пиячив і буянив у громадських місцях. Хто кидав порожні пляшки. Розмальовував стіни. Стрибав через турнікети, канючив гроші у водіїв за протирання скла. Якщо хтось справляв нужду на вулиці, він відправлявся прямо у в'язницю.
Рівень міської злочинності став різко падати - так само швидко, як в підземці. Начальник поліції Браттон і мер Джуліані пояснили: «Дрібні і незначні, на перший погляд, вчинки служили сигналом для здійснення тяжких злочинів».
Ланцюгова реакція була зупинена. Наскрізь кримінальний Нью-Йорк до кінця 1990-х років став найбезпечнішим мегаполісом Америки.
Чарівний стоп-кран спрацював.
На мій погляд, Теорія розбитих вікон досить багатогранна. Можна застосувати її до різних областей життя: спілкування, виховання дітей, роботі ... В наступному пості я покажу, яке відношення вона має до «гармонії з собою і світом» - нашому світовідчуттю і способу жити.
Першоджерело тексту: http://galiullin.ru/blog/teoriya-razbityx-okon/

неділя, 1 березня 2015 р.

-feeling Lviv-





Слухати музику вуличної скрипачки, підспівувати "Червону руту" разом з незнайомцями, слухати звук органної музики в храмі та благословенну тишу молитов...

Смакувати львівським сирником та цукерками, вдихати запах кави та аромат свіжоспеченого хліба із місцевої пекарні...

Ловити останні промені сонця в тісних вуличках, а потім бачити вже інше місто - в нічних барвах...

Зачаровуватись затишком кав'ярень та спостерігати красу міста з висоти будинку...
А ще побувати в львівських схованках. По-іншому не назвеш такі заклади: тисячу раз проходила повз тієї вулички і ні разу не помічала:)

Відчуття, яке привозиш зі Львова з собою в рюкзаку важко описати, проте я знайшла йому назву - feeling Lviv. Кожна поїздка до міста відкриває його нову сторону. Львів як старий друг: щоразу приходиш до нього в гості, і здається вже нічим він тебе не здивує, але ні! Він всеодно відкриє і покаже щось цікаве, вгостить запашним напоєм і традиційними смаколиками.

До Львова треба їхати за натхненням і силами, так я і зробила...


четвер, 29 січня 2015 р.

4 етнічні образи

Правду кажучи, ця фотосесія трохи мене "повернула до життя", адже після всіх подій, що відбуваються в нашій державі, важко зосередитись на чомусь хорошому. Але творчість лікує, тому надіюсь і вам ця серія знімків принесе жменьку натхнення і любові до рідного.
Related Posts Plugin for WordPress, Blogger...